Вітаю Вас Гість | RSS
Вт
2024-03-19, 07:19
сайт Сахновщинської селищної ради
Головна ЗБІРКА ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА ВАКУЛЕНКА (2014 рік) Реєстрація Вхід
Меню сайту

Наше опитування
Оцініть мій сайт
1. Відмінно
2. Погано
3. Жахливо
4. Добре
5. Непогано
Всього відповідей: 9

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

 

Нова збірка поезій Володимира Вакуленка.


Найкращі твори залишаються в думках,
Хай не написані, але ж і не забуті.
І кожному здається попервах,
що і життя, і творчість ще в дебюті.
До епілогу чи до шабашу
ще повно різнотемної роботи
і—«я обов’язково напишу»
оте, що не дозволить захолоти
ні юним, ні вже зношеним серцям.
Нехай облишить їх гірка образа.
Собі людина амплуа творця –
не парвеню чи інженю – обрала.
Насправді то й не вірші. Може, то
в психічний бруд розтоптані молитви.
В коханні не освдчився ніхто.
І дущу душать сльози непролиті.
Не всім потрібне ремесло витій,
але й молитвам десь навчитись треба,
щоб випромінювався дух святий
із будь-якого дистиха й катрена.

Хто ж їх напише? Той, хто дотепер,
безтямно нарікаючи на владу,
поки не увірвався ще терпець
складати все написане в шухляду,
щось пише. Мемуари чи пісні ?
Чи, може, матюки на паркані,
на щось іще надіючися нишком ?
але ж десятки літ на виданні
не буде ані дівчина, ні книжка.

В житті, як в тексті, надто затяглась
між слів незапланована цезура.
А на шляху до визнання – чиясь
новітня вже, фінансова, цензура.
Та гидко навіть снігу в заметіль
просити в олігарха Чупакабри,
коли землі невисловлений біль
іще людей не кличе до покари.

Й це не спокута юності гріхів –
лиш за змарноване Господній тихий докір.
То тільки Яків за свою Рахіль
робив на тестя чотирнадцять років.

Найкращі твори інших ждуть творців –
з теперішніх ніхто їх не напише.
Ідеї на зимову сплячку йдуть в архів,
як самогону, відчаю напившись.
Для книг нових Священного Письма
їх в час призначений Спаситель збудить.
Поки що ж слів для втілення нема.
Ні пісні не напишеш, ні псалма.
Та ще світопреставлення не буде.
Забуті, хворі, з бідних сіл і міст –
ми всі апостоли, і в кожному посланні
вчитати треба потаємний зміст.
Хоч килимами нам шляхи не слані,
Та все ж ми не такі вже і безславні.
Ще може статись, не загине світ,
якому ми послання те надішлем.
А третій вже, Новітній Заповіт,
писатиметься українським віршем.

Де син крилатих днів ? Яке його століття
непоспіхом везе натомленим конем?
А навсібіч іще не здолані страхіття,
й здається, їх стає все більше з кожним днем.

Мені шкода людей, які не мають хисту
побачити себе у глибині віків.
Я здавна заздрю кожному медієвісту –
з них не один за рицарським столом сидів.
Тінь предка – рицаря постійно біля мене.
Закляттям зціплено його уста.
Йому не роки тиснуть на рамена –
кольчуга й лати, тяжчі од хреста.
Не завжди можна бути на коні. Одначе
не завжди верхи їздив навіть гунн.
Не є безсмертною душа коняча
(так само й сила, загнана в двигун).
Душа у лицаря нікому не смиренна –
й тому за неї Бога я молю.
Він захищав народ – не сюзерена.
Служив країні, а не королю.
Розвіє він очима вічний морок,
руками відведе стрілу сліпу.
А в полі кожен стрічний – певний ворог,
І прихистку нема у Дикому Степу.
Немає схованки у дикій пущі.
Та й хто б ховався ? Лицар – не чернець.
Меч є покажчиком дороги у грядуще –
по головах ворожих, навпростець.
Коли ж давно нема гостей з чужого краю,
гукає він, підвівшись на коні –
підходьте, вороги, я сам вас закликаю! –
накликав. І собі, і в спадщину мені.
З минувшини джентльменський весь набір нам
діставсь на лихо. Наше, не чиєсь.
А справжній лицар був і буде бідним,
бо в парі не іде з багатством честь.
А він іде. На те людина й лицар.
Зоставивши комусь, як нору, страх,
відкрито дивлячись в безстижі лиця,
шукаючи себе у всіх світах,
не збагатівши ні на гріш думками,
не сподіваючись на бариші,
й прекрасний лик омріяної Дами
побожно вигріваючи в душі.
А він чинив за лицарським законом –
не стримуючи гнівної руки,
безжально, ніби голови дракона,
мечем стинав брехливі язики.
Хоч так потрібно рятувати душі,
коли подоба втрачена людська.
Кому потрібні всі слова ядучі ?
Молитись можна і без язика.

Нема гордині в постаті похмурій.
А справжню честь «братам» не продаси.
Хоч так чинив і змієборець Юрій,
але ж не всіх і він понищив фурій –
вони плодючі, як бродячі пси.
Не кожен лицар буде на іконі –
цього не стерпів би нічий канон.
А вчинки й Благодатні, й Законні,
бо лицарський закон – не забобон.
І то не чвари,що вином зігріті,
не дике полювання на відьом.
Нам так ще у шістнадцятім столітті
чинити радив Франсуа Війон.

На честь і гідність завжди дорожнеча,
скупити ж можна оптом всіх нечем.
А спільна доля—знищувати нечисть,
однаково,чи словом,чи мечем.
В новітнім часі знов стає на чати
Цей оборонець вірності й краси.
Бо хто з нас може з певністю сказати:
Я жив у справді лицарські часи?



***
Ми й досі світ на плечах держимо.
Розмежувавши день і ніч,
Створив Бог українців першими.
Але за тисячу сторіч
вальяжно не жилось ні разу нам.
Бракує душам широти?
Та ж недарма в прислів’ї сказано:
у сироти два животи.
Були ми душами не кволими
й не мали мертвими страму.
Не поклонялися ніколи ми
богам наживи. То чому
криваві жертви їм приносити
час надійшов якраз тепер?
Ми—не прислужники безносої.
Про нас пісні складав Гомер.

А вихідці з країни гиблої
у світі знані як «хохли».
А всі пророцькі книги Біблії
для того й творені були,
аби спинити марш погибельний,
знайти у натовпі народ.
Та не такими ті боги були,
щоб з волі власної ісход
вчинити з душ людських,облишивши
опіку душ тих їх Творцю.
А дим над жертвами колишеться—
вдихай .Жери . Впивайсь. Танцюй.
І веселилися, й хилилися
ті ,хто «коритися не звик».
Слухняно схилені потилиці
ждуть поцілунків од мотик.
На голови ж ,що гордо підняті,
Вже не впаде чужа вина.
Людина має бути підметом,
бо доля присудків страшна.
Від неї не втекти—а тут же є
й смерть на ганебному стовпі.
Народ—звання,яке присуджує
Не натовп дикий сам собі.

З тих пір з’явилося чимало ще
на людстві зяючих проріх—
хоч викидай його на звалище.
Бо ще один ганебний гріх—

Ці порівняння не для нас.
То хто ж це—люди чи недолюдки,
що ігнорують Божий глас?
А скільки ж їх попереджалося:
В богів багатства не просіть.
Ніхто над вами вже не зжалиться,
Коли ускочите в їх сіть.

Промощений благими цілями
широкий простелився шлях.
Забутими Єзекіїлями
вмирали у чужих краях
всі наші світочі,лишаючи
нам заповідь(відому всім):
цінуйте волю!Хай бажаючі
заплатять вам життям своїм.
У вовчих шкурах Божі ягничі
у всьому завжди й скрізь праві.
Не продавайте волю!Прагнучі
Хай топляться в своїй крові.

Межу між дійсністю й бажаннями
ще визначить нам час-експерт.
Остерігайтесь,хлопці,жадібних
на гроші. То вродлива смерть.

Лише остання соромітниця
залюблена в чуже «бабло».
Що,світом правлять гроші?Смійтеся.
Цього ще зроду не було.
Бо світ керується ідеями—
тому й не весь іще в огні.
Бо визволені Маккавеями
не мають шани до свині.

Нікчеми нападають зграєю.
Це їхній стиль життя .Їх суть. Так вчинено було й з Ісайєю.
І змультиплікувавши лють
всіма фінансовими кризами,
й на Божий плюнувши закон,
пророка пилкою розрізали,
не розпилявши язиком.

То що ж цінується у натовпі—
звання,багатство,розкіш,хіть?
А добре знали й племена тупі
з усіх прокажених століть,
де ідоли ходили ходором
(їм завжди теплий був прийом):
той, хто вважав себе володарем,
насправді був простим рабом
отих усіх життєвих цінностей.
Це важче(і йому, і нам),
ніж у скаліченій руці нести
останню лепту(гривню)в храм.
А той,хто має все те в надлишку,
як пожирач людських сердець,
ніде собі не знайде затишку—
і в найміцнішій із фортець.
А все оте не те що користі
не має жодної в житті,
а й уневажнює закони всі—
Господні та й людські святі.
А щастя ж не дали ті розкоші
й тому,хто ними володів.
А в іншого на серці тоскно—чи
в нас мало ще сиріт і вдів?
Тим,що планету всю обгидили,
у всьому пайка замала.
Та ж чи не всіх їх до погибелі
захланність їхня призвела.

Аби ж то тільки їх.Бо першими
ідуть підлеглі в небуття.
Під ноги ідолам повержені
людські найкращі почуття.
Немає гірше,як під владою
в краях із іміджем тюрми.
Вам це нічого не нагадує?
Жертвоприношення людьми
само собою не припиниться
як не понищити божків.
…Тоді земля,як іменинниця,
вбереться в одіж юних дів.
А нині,блудом захоромлена,
впадає часто в безпробудь.
Уже й не стогнуть стогни .Стомлено
й знелюднено Месію ждуть.




***
У нас не мчали почуття,
а стайєрським статечним темпом
до цілі бігли. До злиття.
Ніколи не було нам тепло.
То не для нашої зими
гріховні пристрасті шалені.
Свою любов ховали ми
кудись поглибше у кишені.
Як холод, сковувала нас
у всьому соромлива бідність,
що не належить до окрас.
Тож не давали ми обітниць
довічної любові.Ми
ту юність не вважали раєм,
а тільки виходом з пітьми.
Для цього треба бути разом,
інакше й курка загребе.
… Але доводилось нам часто
соромитись самих себе.
А це неповноцінне щастя.
Той спогад повен суєти.
Я в нім душею не спочину –
бо так хотілося вдягти
якусь новеньку одежину.
Та нам було не до обнов.
Ми знали: є у всьому межі,
хоча ніде й ніхто любов
не зустрічає по одежі.

«І все не те, і все не так»*.
У цім тривкім переконанні
все дратували ми собак,
блукаючи під парканами.
Не вічно парою живуть
і звірі й чи не всяка птиця.
У цьому й є любові суть –
намерзнувшися, розійтися ?
З недобрим світом тет-а-тет
ми мало що про нього знали.
В кохання не один сюжет,
але банальні всі фінали.

І чи на щастя, чи на зло,
ще й в місячному сяйві літнім
у нас місцинки не було
для таємничих усамітнень ?
А що, крім холоду й пітьми,
для нас було ще в тому світі ?
Тулилися під ворітьми
цілунком душі обігріті.
Ніхто із нас тих душ не спас,
бо є в житті закон суворий:
любов – це світ новий. Без нас
ніхто його нам не сотворить.
Всі знидіють у самоті,
хто істин вічних не завчали,
що треба бути в цім житті
творцями. Не споживачами.

Бездомним псом ще скавулить
усе нейздійснене й одійшле.
Всі юні мрії не збулись.
Але жаліти нас тодішніх –
не варто. Вже нема й стежок,
що ними щастя утікало.
Вони не вляжуться в рядок.
Й кому це все тепер цікаво ?

А хто ж оцінює (і чим!)
людей, як на товарній біржі ?
Задовольняючись малим
чи вже й дозволивши інтим,
були од інших ми не гірші.
Та наші дві зорі з орбіт
позбиванні на безталання.
Не облаштовано цей світ
ніким для справжнього кохання.
Були такі, хто починав
плітки розносити зловонні.
Комусь показуючи нас,
крутили пальцем біля скроні.
Нема блаженства в глупоті,
бо поступово я розгледів,
що згодом стали пальці ті
стволами справжніх пістолетів.

Я знаю: зловтішатись гріх.
Хоч стались постріли не зразу,
Та смерть уже спіткала всіх,
як Божа кара за образу.

Можливо, з-за отих обмов
нам не судилось жити вкупці,
але чи знали про любов
хоч щось злоріки-самогубці ?
----------------------------------------------------------------------
*рядок з вірша моєї першої любові    Далі буде....

 

Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів записів

Друзі сайту
  • Create a free website
  • uCoz Community
  • uCoz Textbook
  • Video Tutorials
  • Official Templates Store
  • Best Websites Examples

  • Copyright MyCorp © 2024
    Створити безкоштовний сайт на uCoz