Не тіштеся, що ворог ваш помер

й від люті власної загинула пліткарка.

Бо світ померк, і райський цвіт померз,

й перед очима вже – червона картка.

Бо завжди буде в рабстві в Сатани

той, хто лиш над собою, бідним, скиглив.

Нехай вони вже з овиду зійшли,

та кров і вашу отруїти встигли.

Коли вона по крапельці стекла,

й в очах не потемніло – посвітліло,

ще може статися: душа гнила

почне собі нове шукати тіло.

З усіх реінкарнацій на землі

ця не остання. Буде не одна ще.

Й не в тім печаль, що душі ті гнилі,

а разом з душами – й тіла пропащі,

а в тім, що так людина й не збагне,

звідкіль напасть на неї? І від кого?

А божевілля – теж перехідне.

Воно й епідемічне,і спадкове.

А люди ж зовсім іншими були

в Господнім задумі, проекті, плані.

Не мешканцями вічної імли,

не виплодом пекельної отхлані.

Безсмертними, як янголи, вони

сотворені для вічного блаженства

без тягаря смертельної вини.

Людина – це творіння, а не  жертва.

Була б вона такою завжди й скрізь,

і душу б не стискала смертна туга,

якби почула заповідь: не лізь

в чуже. Бо там висока вб’є напруга.

Всіх кликано. Та мало хто почув,

що вже пора збиратися на прощу,

а не всіх ближніх їсти досхочу,

слідом за ними й дальніх. Бо ніхто ще

на цьому світі місця не нагрів.

А статус-кво насправді мало важить.

Пильнуйте: душі ваших ворогів

ще втіляться, можливо, в дітях ваших

й постукають у двері, як свати.

Хоча формально й хрещені у церкві,

не приймуть і не сприймуть Дух Святий,

бо душі ті таки насправді мертві.

А потім поміж себе гриземось,

собі провини ставляли в заслугу

й гадаючи: та в кого ж бо вдалось

воно таке? В якогось волоцюгу?

А далі буде все життя в страху.

Він згине в стані дикого психозу,

За горло матір душачи стару,

Коли не вистачатиме на дозу.

… Коли вмирає хтось із ворогів,

не радуйтеся. Бо на черзі ви вже.

Бо прийдуть інші. Зіпхнуть вас у рів,

і дівчину з’їдять, не подавившись –

в них на людей хороший апетит.

Коли ви зорі бачите падучі,

то знайте: там і ваша вниз летить.

А не впадуть хіба що мертві душі,

бо нижче нікуди. Від цих страхіть

не втечете за пазуху до Бога.

А ви їм штучний вакуум створіть.

Позбавте спілкування їх людського.

І хай словесна їхня блекота

не знайде ґрунту в чистих душах ваших.

І в інтернеті з ними у контакт

не йдіть. Бо й там обсудять і зневажать.

Для вас у них знайшлося кілька слів,

І все ж прощайте ваших ворогів –

ви все одно всіх не вб’єте ніколи.

Вони б вас радо поселили в хлів--

ви ж винуваті в тім, що не скотина.

І все ж цінуйте ваших ворогів.

Без ворогів людина – не Людина.

Ймовірний монолог

Найгірші жінки все ж пізнали кохання,

а я ледь відчула душевне тепло.

А в мене вся юність,як ласки прохання,

все інше ж мені й не потрібне було.

Весна дев’яносто дев’ятого року

була переломною.Лиш на біду.

Дорогу собі я обрала широку--

й не знала,куди ж то я нею зайду.

Того,що я мала--було мені мало.

Це правда.Та ж потім нічого не стало.

В життєвій багнюці,забута,стою.

Я долю свою власноруч поламала

назавжди.А може,й не тільки свою.

Мені вже за тридцять.Чи знаю я й зараз,

що тільки любов має цінність в житті?

Тоді ж-- додивлялась,які гонорари

отримує він за газетні статті.

Була тоді мрія: на море поїду.

За що? Може,знайдеться щедра рука?

Немає тій мрії,немов інваліду,

опори й підтримки.А я заслабка.

Чи ж чула слова я: "спинись,моя зоре,

бо ж справжнє кохання всі лиха поборе

й покличе до себе в реальність нову?"

Поїхала.Лиш не на море--на горе.

І в нім,захлинаючись,досі пливу.

Ніхто не покличе мене--навіть кволо.

Немає вже й згадки про мене навколо.

Але з тих часів моє ніжне ім’я--

це ніби табу,що не мовиться вголос.

Кого ж винуватити в тому, що я

не стала ніким? Лиш моя в тім провина--

за страту дівочих вознесених мрій.

...Нізвідки якась чужоземна машина

з’являлась на вуличці темній моїй.

Ніхто хай не каже про мене гидоти,

бо символом ніжності буду я доти,

поки з часопростору зникну в імлі.

...А чим я займалася після роботи--

не знає ніхто вже. І я в тім числі.

Був вечір лютневий.Година дев’ята.

Ніхто в одежині старенькій не змерз.

По вулиці рідній машина везла та--

не знаю,кого.Та вже знаю--на смерть.

Ніхто б не придумав такого сюжету,

коли на балконі я з хлопцем чужим

стояла,покурюючи сигарету,

невинне кокетство ховаючи в дим.

Лиш зачарування,ніяка не похіть

були на обличчі в того юнака.

Та раптом я ззаду помітила постать--

і рух ледь помітний зробила рука.

Цигарку я кинула--"щоб не побачив".

Бо хто я для нього? Кохане дівча.

Нехай не було в нас обіймів гарячих,

та справжні в житті почуття не мовчать.

Не йшлося про ревнощі.Той був молодший

за мене.Та й хто б ще мене так любив?

По тому я зникла із обрію.Отже,

не сталося жодне з омріяних див.

А як він любив мене! Справді,над щем.

Над розкоші всі та багатства.Над стуму.

Мене хоч ім’ям своїм,наче плащем,

хотів, та не зміг він прикрити від глуму.*

Нехай пліткарі всі пощезнуть срамотні--

вони не втечуть від своєї біди.

Мені ж буде карою вічна самотність.

Для жінки це гірше від смерті завжди.

А поруч із ним неквапливо йдучи десь,

я чула : іще щось між нами ішло.

Жалілась тоді я йому:"Важко вчитись!"

...А як же не вчитися тяжко було!

Вже юність пройшла.А в душі так убого!

За безцінь розпродано звідти скарби.

Я скаржилася: не встигаю нічого!

...Чого ж поспішила на стежку ганьби?

Зостались мені тільки розпачі й жахи.

Здобутків нема.Не злічити утрат.

Забулися навіть улюблені шахи--

й без них я від себе ж отримала мат.

           І як епілог

Я дещо хотіла сказати батькам

усіх передчасно розквітлих дівчаток.

Я щастя і долю шукала не там--

тож права не маю нікого повчати.

Ні крапельки бруду,ні тіні гріха

нема у дівочих божественних чарах.

Чому ж тоді доля догнала лиха?

А добру забуто в кафе, а чи в барах.

На мене тоді задивлялися всі.

Це тішило.Я ж не старенька бабуся.

Та ж хто здатен шану віддати красі?

Я завжди боялася й досі боюся

липких,ніби чорна смердюча смола--

похабно-нахабних, брутальних і грубих.

Та щастя ще жодна своє не знайшла

в нічних,переповнених похіттю, клубах.

І думала я: на мені пальтечко,

а дехто в розкішних красується шубах?

А ті ,в кого ще на губах молоко--

в нічних, переповнених нечистю, клубах.

Культура вся,наче білизна, сповзе.

Коли вашу доню срібляста машина

увечері десь на розваги везе,

(так само летить на вогонь комашина,

так само овечку ведуть на заріз),

Погляньте уважніше крізь часопростір:

насправді її «чорний ворон» повіз.

То вашу дитину вивозять на розстріл.

Не треба вже тут фарисейських повчань--

Ніхто не святий.Бо і я не святоша.

За що ж має гинути ніжне дівча?

Пліткар насміється ще :" За все хороше".

Та сенсу не має життя взагалі,

якщо в нім не буде вже місця для дива.

Чого має дівчина гнити в землі?

За волю? За віру?За те,що красива.

Такі почуття не згоряють дотла.

В рядках зостається нехай сокровенне.

Я може, найкращою в чомусь була.

Згадайте мене.І читайте про мене.

*парафраз з вірша вінницької поетеси Наталі Ткаченко